Заліщики курортне містечко яке у відігравало важливу роль в історичних подіях. 1939 рік став особливим для українців зокрема і для інших народів Європи загалом, адже це початок Другої світової війни. Ще 23 серпня 1939 року А. Гітлер та Й. Сталін уклали таємну угоду про переділ сфер впливу, котра доповнилася пактом В. Молотова – Й. Ріббентропа. А вже 1 вересня 1939 року згідно підписаних домовленостей нацистська Німеччина нападає на Польщу, тим самим розпочинаючи II світову війну. Діючи в умовах договору Й. Сталін віддав наказ Червоній Армії 17 вересня перейти кордон на р. Збруч і захопити західноукраїнські та західнобілоруські землі. Ці події спричинили масовий потік біженців, котрі заповнили Заліщики. Всі ці втікачі намагалися залишити Польщу і виїхати в Румунію, чи ще кудись. Заліщики як і в курортні часи заповнюються людьми. 15 вересня 1939 року в місті був Едвард Ридз-Смігли, командувач польської армії[1,196]. В цей час тут також перебував уряд Польщі, котрий зупинився в готелі «Варшава». Поляки залишали територію західноукраїнських земель та переходили до Румунії. Також є інформація про бомбардування міста німецькими літаками у вересні 1939 року. Перехід Збруча Червоною Армією позбавили польське керівництво будь-яких надій на боротьбу за свою державність. Приводом до окупації західноукраїнських та західнобілоруських земель стала теза про порятунок українців та білорусів від свавілля поляків. В майбутньому ця теза неодноразово використовуватиметься владою Москви для захоплення нових територій. Цікавим є те, що відступаюча польська адміністрація у 1939 році не робила руйнувань, як було при радянській владі у червні-липні 1941 року[2,4-5].
17 вересня 1939 року радянські танки спустилися в Добровляни і розтягнувшись по селі попрямували до Заліщиків. До цього часу наш район залишили родичі Стелли фон Турнау: Кафлери і Дрімери, котрі емігрували в Польщу. Люди одягали вишиванки і прямували на площу в місто. Натовп радів приходу Червоної Армії. Люди пригощали танкістів хто чим мав: яблуками, грушами, подекуди і частували горілкою. Першими зустрічали радянських військових Вагнер Овшія – комуніст у підпіллі, учні Коціборська Віра, Шилюк Олег, Юрійчук Антоніна, Зандберг Розалія та інші. Організаторами зустрічі були лікар Блютрайх Серафим, Портер Борис, директор єврейської школи Роллер Рубін, директор польської школи Котович Євген[3].
Прийшовши на терени Заліщанщини радянська влада почала наводити власні порядки. Як описує Михайло Сопилюк – дослідник історії міста Заліщики: «Далеко не останньою метою «визвольного походу» Червоною армією було захоплення коштовностей та грошей». Так, із міста евакуювали захоплений поблизу кордону банк в якому знаходилися паперові гроші та інші цінності[4,206]. Після захоплення міста Заліщики тут розмістився 13 окремий стрілецький корпус 12 армії генерала Тюлєнєва Івана. Тут також був військовий гарнізон завданням якого було дотримання порядку і захист кордону. Вздовж берега Дністра споруджено огорожу із колючого дроту та виставлено вартових. На захопленій території Заліщанщини почали наводити власні порядки. Були закриті організації «Січ», «Луг», «Просвіта», «Сільський Господар». Розпочалася антирелігійна пропаганда, що спричинило згодом заборону викладу релігії в школах. Також активізувалася діяльність НКВС, почалися арешти. Польські офіцери котрі залишилися в місті, дідичі-землевласники – одними з перших постраждали від НКВС. Щоб легалізувати захоплення західноукраїнських та західнобілоруських земель були оголошені вибори, до них проводили масові мітинги та агітації. Вибори проведені у жовтні «легалізували» радянську владу. Хоча вони й відбулися, але голосування проводилося під наглядом органів НКВС. Всіх примусово зганяли для голосування в будинок «Сокола», а ті хто не мав змоги прийти голосували на дому.
У 1940 році був утворений Заліщицький район. Повітовий комітет очолив перший секретар Клименко П.І. Почала друкуватися газета «Червоний прапор» з 1940 року в місцевій друкарні. Всі приватні магазини були закриті, фабрики перейшли у власність держави. Розпочалася продовольча криза що супроводжувалася великими чергами за товарами першої необхідності. Згодом почали використовувати продовольчі запаси із господарств поміщиків, котрі залишили своє майно. Ці землі розподілялися серед селян. Згодом з’являються державні магазини. Створювалися артілі куди залучали ремісників, почали працювати перші кооперативи. Розпочалася боротьба із членами ОУН, заліщанами, котрі брали участь в даному формуванні. Як пише дослідник Мизак Нестор: «У 1940 – 1941 рр. в Заліщицькому районі органами НКВС знищено біля 200 жителів району. Таким чином нова влада наводила власний порядок та ліквідовувала тих, хто виступав проти її діяльності»[5,60]. В усіх сферах життя поступово відбувався перехід до радянського стилю. В освіті, культурі робився акцент на побудову комунізму, крім того відкидалися досягнення польської влади. З’явилися початкові та середні школи, напротивагу приватним освітнім закладам, що діяли до того часу. Позитивним фактом було те, що навчання стало безкоштовним і тепер українці почали здобувати освіту. Хлопці та дівчата навчалися разом. Гімназія яка діяла за польського панування стала середньою школою[6,201]. Садівнича школа стає технікумом плодоовочівництва та городництва із збереженням аграрного профілю навчання. Директором закладу стає Бісюк Кирило[7,230]. В школах пропагувався атеїзм, навчання проводилося українською та російською мовами. Польські навчальні програми замінялися радянськими. Також запроваджувався 8 годинний робочий день та 7 денний робочий тиждень. З’явився радянський карбованець. У 1940 році розпочався процес колективізації. Формуються колективні господарства, ядром для яких стали землі колишніх поміщиків. Сільськогосподарський реманент, худоба селян стає колективним і належить відтепер державі. Фактично втілювалася схема відпрацьована у Наддніпрянській Україні по закріпаченню селянина до колгоспу. Атмосфера сформована приходом радянської влади і її перші кроки у соціально-економічних та політичних перетвореннях не знаходили позитивного відгуку в суспільстві. Та недовготривала ейфорія спричинена звільненням краю від поляків змінилася острахом перед нововведеннями очільників району та міста. Продовжуються арешти серед молоді, особливо тих, хто брав участь в «Просвіті», в ОУН. Вироки виносять навіть без проведення судових засідань.
У 1940 році згідно пакту В. Молотова – Й. Ріббентропа СРСР анексує від Румунії Північну Буковину та Бесарабію. Війська Південно – Західного фронту перейшовши ріки Дністер та Прут приєднали ці території до складу УРСР. В Заліщиках проводився один із переходів на Буковину 141-ю стрілецькою дивізією[8,231]. Так у червні 1940 року було зайнято Північну Буковину і Бесарабію радянськими військами. Румунські війська не чинили опору і дисципліновано відступили із вказаних земель. Поступово формувалася сучасна політична карта України у складі СРСР.
Німецько-радянська війна, як складова II світової розпочалася 22 червня 1941 року, коли за наказом німецького командування зосереджені на кордоні з СРСР військові частини перейшли у наступ. До 1991 року в суспільстві існувала думка про «віроломність» нападу, без оголошення війни. 22 червня 1941 року наркому закордонних справ СРСР В’ячеславу Молотову було зачитано у Москві декларацію про військові контрзаходи проти Радянського Союзу німецьким послом Фрідріхом Шуленбургом. Фактично, це було оголошення війни. Такий же документ зачитано міністром закордонних справ Німеччини Йоахімом Ріббентропом радянському послу в Берліні Володимиру Деканозову 22 червня 1941 року. Про можливий напад Адольфа Гітлера на СРСР Йосип Сталін добре знав. Радянська розвідка надавала дані про зосередження біля кордону німецьких військових угруповань. Серед населення теж ходили чутки про наближення війни. Тому міфи про несподіваність нападу нацистів згодом спростовувалися фактами. Радянський Союз як і Німеччина мали плани щодо війни, але вони відрізнялися поміж собою. Так, СРСР готувався до ведення бойових дій в Європі. Натомість у Німеччині розробили план «Барбаросса» для війни з Радянським Союзом.
У Заліщиках 22 червня 1941 року була 22 прикордонна застава, що діяла у складі окремої Коломийської прикордонної комендатури. Розташовувалася вона по вулиці Вільямса. Очолював її старший лейтенант Єрофеєв Яків. Начальником контрольно-пропускного пункту в Заліщиках був лейтенант Остропольський Іван. Саме воїни цієї застави Яцунов Петро і Безуглий Павло збили в цей день над містом німецький бомбардувальник[9]. З початком бойових дій в місті припиняють свою діяльність державні установи. Знищуються комунікації, транспорт та промислові підприємства. Був підірваний залізничний вокзал та пошкоджено залізничну колію від Заліщиків до Тернополя та Ланівців, тобто більш ніж на 150 км.[10,243]. В місті починається паніка, натомість підрозділи НКВС заарештовують та знищують всіх тих, хто на їхню думку є ворогами народу. В цей період у нашому місті діє катівня НКВС, де опрацьовували «антинародні елементи» сталінські кати. Крім того, у Чортківській в’язниці, що вміщувала 275 осіб у червні 1941 року було 1500 людей. З цієї кількості заліщан налічувалося 74. Їх було знищено частково тут та в Умані[11].
Через Заліщики відступали війська 12 армії Південно-Західного фронту та 18 армія Південного фронту. Прикривав переправу в місті 19 мотоциклетний полк[12]. Всі стратегічні пункти в місті були заміновані, включаючи шосейний та залізничний мости. Відступаючі війська НКВС залишали по собі кривавий слід. Так, 5 липня 1941 року на залізничному мості в Заліщиках були підірвані вагони із в’язнями. Тут знаходилися люди з Чернівецької, Коломийської та Чортківської в’язниць, котрих не встигли розстріляти на місцях. Вагони із людьми викотили на залізничний міст і підірвали. Безпосередніми підривниками була саперна рота 32 окремого мостового батальйону. Очолював її Вейсман Самуїл. Про цю трагедію в Заліщиках описано істориками Мизаком Нестором та Могилюком Антоном[13,24,65]. У Товстому цього ж дня висаджено в повітря залізничну станцію. Шосейний міст в Заліщиках також підірвала 32 рота саперів. Цинізм їх полягає в тому, що міст був в той час переповнений відступаючими радянськими військами. Але наказ було виконано.
Першими окупували Заліщанщину угорці, союзники нацистів, котрі вибивши залишки радянських військ у місті захопили його. За спогадами старожилів вони вели себе як мародери, забираючи все, що їм подобалося. Грабунки і конфіскація майна була звичною справою для угорських солдат. А вже згодом сюди приїхали представники німецької адміністрації. З проголошенням відновлення української державності у Львові 30 червня 1941 року, в Заліщиках був утворений повітовий революційний комітет, котрий очолив Малюк Іван. В Заліщицькому краї панував святковий настрій, адже всі думали що нацисти допоможуть українцям побудувати власну державу. Але слідом за проголошенням української незалежності німецька окупаційна влада почала арешти активних осіб, причетних до цієї події. Таким чином нацисти показали, що не бачить незалежної України у своїх планах. Тим часом у Заліщиках німецькі окупанти перш за все звели понтони на місці шосейного мосту. Заліщицький повіт ввійшов до складу Чортківського округу. Повітовим комісаром спершу став Блерьо, а згодом Бандіон[14,264]. В місті почали діяти повітовий комісаріат, пошта, лікарня, міська управа. Для населення вводилася реєстрація. Кожному видавали посвідчення особи – кенкарту. В ній був розподіл по національностям: українці, поляки, євреї. Для дорослого населення запроваджувалася трудова повинність. По селам були утворені лігеншафти – маєтки, котрі прийшли на зміну колгоспам та радгоспам. Селянські господарства зобов’язані були здавати «контингент», фактично продуктовий податок. Хто не виконував норми здачі, тих жорстоко карали. Лише після завершення контингенту селяни могли продавати надлишки сільськогосподарської продукції. Українські землі використовувалися для безперебійного забезпечення продуктами харчування окупаційних військ. Провіант у якості податків були звичною справою. Були відкриті ринки для збуту селянами надлишку продуктів, якщо ними попередньо був зданий контингент. Для євреїв торгівля була заборонена. Німецька комендатура в роки війни зосереджувалася у нижньому парку. Тут також розташовувався ландвірт – повітовий комісар[15]. В краї запроваджувалися суворі порядки, зокрема вводилася комендантська година, заборонялося носіння зброї, саботажі чи підпільна діяльність. За порушення цих та інших приписів винуватці відразу каралися представниками поліції. Проводилася політика примусового вивезення населення для трудових робіт до Німеччини. Перевозилися такі «охочі остарбайтери» у товарних вагонах. Праця була важкою, з мізерною оплатою і поганим харчуванням. На посади бургомістрів і сільських громад обиралися переважно українці лояльні до німецької влади. З окупацією Заліщицького краю у Товстому існувало гетто[16,69]. Тут утримувалися євреї з околиць. За даними краєзнавця Ярослава Павлика у Товстому також відбувалися розстріли євреїв. Самих лише євреїв було знищено близько 800 чоловік за 1941 рік[17,5]. А у червні 1943 року ліквідовано й гетто у Товстому. З окупацією Заліщанщини було відновлено 7 – річку, де учнів навчали простих азів: лічити, німецької мови, релігії, функціонувала також в місті садівнича школа. Навчання проводилося українською мовою. Якщо проаналізувати освітню систему то вона спрямовувалася на виховання робітників для піднесення економіки III рейху. Незважаючи на воєнний час на Заліщанщині почали відновлювати свою діяльність читальні «Просвіти» та аматорські хорові колективи. Український центральний комітет керував їхньою діяльністю.
У 1943 році німці розпочали набір до дивізії СС «Галичина», котра мала складатися з українців – бажаючих воювати проти Червоної Армії. Однією з умов участі у збройному формуванні було ведення бойових дій на Східному фронті. Агітацією серед населення та частковим формуванням дивізії займався Український Центральний Комітет. Одним із активних учасників цього збройного формування був наш краянин підхорунжий у дивізії СС «Галичина» Верига Василь, історик, автор багатьох наукових праць, уродженець села Колодрібка[18,57]. Більшість цієї дивізії була розбита у битві під Бродами в 1944 році радянськими військами. Ті, кому пощастило уникнути полону виїхали у Західну Європу, інші ж отримали різні терміни ув’язнення за участь у даному формуванні та відбували покарання в концтаборах СРСР. Як пише наш краянин Верига Василь після створення дивізії її існування було схвалене більшістю знаних постатей українського громадського життя. Крім того, дане збройне формування отримало благословення митрополита Андрея Шептицького, котрий надіслав сюди священиків[19,173].
За даними Онисія Тура – засновника районного краєзнавчого музею, історика та краєзнавця, на окупованій німцями території Заліщанщини діяла антифашистська група. Очолював її Павлик Михайло. Район їхньої діяльності обмежувалася такими населеними пунктами як: Кошилівці, Попівці, Слобідка. Основними завданнями були агітації проти здачі контингенту нацистам, проти насильного вивезення молоді на роботи в Німеччину. Учасники цієї групи підпілля переховували поранених партизан, котрих розшукувало гестапо[20].
Окремою сторінкою слід виділити діяльність загонів українських націоналістів на Заліщанщині. Із окупацією краю німцями і провалу Акту відновлення Української держави 1941 року у Львові, члени ОУН зрозуміли, що ніхто не бажає бачити Україну вільною. Із посиленням репресій нацистів до місцевого населення у зв’язку зі збором контингенту, активізується діяльність загонів ОУН – УПА. Сутички з німецькими представниками окупаційної влади були у селах: Солоне, Дзвиняч, Летяче, Садки. З приходом радянських військ бої відбулися у вказаний період в селах Лисичники (травень 1944р.), Щитівці(лютий 1945)[21,75,149]. Перебуваючи поміж двох найсильніших тогочасних армій світу підпілля ОУН – УПА незважаючи на такі обставини боролися за незалежну Україну. Нажаль, все завершилася невдало, проте сучасники пам’ятають героїзм і незламну жагу до волі представників ОУН – УПА.
З настанням 1944 року Червона Армія змістила лінію фронту на територію України та Білорусі. Внаслідок наближення партизан-червоноармійців серед населення розпочалася паніка. Багато хто з краян пам’ятали 1939-й та прихід комуністів до Заліщицького краю. Німецька окупаційна адміністрація виїхала з міста в цей період. Продовжувалися грабежі і мародерства нацистів серед місцевого населення. Окупаційна влада знищила наявні архіви. Автошлях Чортків-Заліщики весною 1944 року був переповнений німецькими автомобілями, що за відсутністю пального стали непотрібними[22,310]. Наш край провів в окупації майже 3 роки. За цей час нацисти розстріляли 3700 жителів. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 818 осіб, з них 600 дорослих та 218 підлітків[23].
З 4 березня по 17 квітня 1944 року була проведена Проскурівсько-Чернівецька визвольна операція 1-го Українського фронту внаслідок якої вигнано нацистів із території Заліщанщини. Військам фронту протистояли 4-а і 1-а танкові армії, а також 4-й повітряний флот Люфтваффе.
В ході визвольної операції наш край звільняли 20-а гвардійська механізована бригада полковника Бабаджаняна А.Х., 21 гвардійська механізована бригада полковника Яковлєва І.І., 1-а танкова бригада полковника Горєлова В.М., 44-а гвардійська танкова бригада генерала Гетьмана А.П., 8-й гвардійський механізований корпус генерал-майора Дрьомова І.Ф. 1-ї танкової армії Катукова М.Є. Військові з’єднання очолювані полковниками Горєловим В.М., та Яковлєвим І.І. наступали на Устечко, натомість полковник Бабаджанян А.Х. рухався в напрямку Заліщиків. Попереду них працювала розвідрота 68-го гвардійського танкового полку гвардії молодшого лейтенанта Устименка С.Я. Наступ проводився з чортківської сторони.
Поблизу Товстого роту танкістів очолюваних Сулимою А. обстріляли німецькі військові з тигрів та протитанкової гармати. Після короткого бою містечко було звільнене. Увечері 23 березня 1944 року війська вийшли до роздоріжжя Заліщики-Устечко[24]. У нашому місті в цей час залишалися частини 11-ї танкової німецької дивізії.
Як пише Бабаджанян А.Х. у мемуарах «Дороги победы» танкові армії наступали в першому ешелоні. Погодні умови були мінливі, адже надворі був березень. У 1973 році у видавництві Міністерства оборони СРСР вийшла колективна мемуарна праця «Люки открыли в Берлине». В книзі описано бойовий шлях I – ї гвардійської танкової армії, 20-а механізована бригада якої звільнила Заліщики 24 березня 1944 року. Як свідчать автори праці о 10 годині ранку 24.03.1944 р. 20 мехбригада підійшла до нашого міста. В цей час німецька авіація наносила авіаудари по наступаючих радянських військах, щоб дати можливість своїм частинам вчасно відступити. Німецька артилерія розміщена по обидва боки Заліщиків на правому березі Дністра також здійснювала обстріл частин I танкової армії. Після бою, що тривав 2 години радянські війська очистили місто від нацистів[25].
В цей самий час I гвардійська танкова бригада очолювана Горєловим В.М. вела бої з німцями в районі села Устечко. Ним було прийнято рішення форсувати в цьому населеному пункті Дністер. Використавши додаткові труби, що були прикріплені до вихлопних труб бронетехніки військові переправилися на протилежний берег. I гвардійська танкова бригада очолювана Горєловим В.М. отримала почесне найменування «чортківська», за звільнення міста від нацистів[26].
Розпочалася підготовка до форсування Дністра 8-им гвардійським механізованим корпусом на ділянці Устечко-Заліщики. 1-а гвардійська танкова та 21-а механізована бригади переправилися через річку в селі Устечко, а 20-а гвардійська мехбригада в Заліщиках.11-й гвардійський танковий корпус очолюваний генерал-лейтенантом Гетьманом А.Л. форсував Дністер 3-а танковими бригадами в районі Городок-Колодрібка[27]. Допомагала у подоланні водної перешкоди 3-я понтонно-мостова бригада. За успішне форсування Дністра 15 воїнів стали Героями Радянського Союзу. Це такі як: Бабаджанян А.Х., Горєлов В.М., Осипов І.Д., Кочеров В.Г., Адушкін І.П., Календюк І.Х., Синіцин О.П., Устименко С.Я., Гавришко М.Й., Сулима А.М., Чергін В.С., Закурдаєв С.О., Корольков І.Ф., Кабалін М.П., Трункін П.Ю.[28;29].
20-й механізованій бригаді Бабаджаняна А.Х. після звільнення нашого краю від нацистів було присвоєно найменування – «заліщицька». Це військове угрупування в період 25.03. – 1.04. 1944 р. в боях на Станіславівському напрямку звільнило 60 населених пунктів. А Бабаджанян А.Х. зробив блискучу військову кар’єру дослужившись до звання Головного маршала бронетанкових військ(1975 р.)[30].
Вранці 25 березня 1944 року почалася переправа танків убрід в селі Устечко 64-ї танкової бригади під командуванням полковника Бойка І.М. Військове з’єднання здійснювало наступ на правому березі Дністра. На буковинській стороні був зламаний опір військ 3-ї румунської армії та розпочалося звільнення населених пунктів Чернівецької області.
Згодом було взято курс на Чернівці. Розвідувальна група очолювана гвардії лейтенантом Нікітіним П.Ф. першою захопила залізничну станцію міста, його танк з бортовим номером №608 з 1946 року застиг на постаменті Привокзальної площі міста Чернівців[31; 32,231]. В книзі «В боях за Радянську Буковину» надруковано мемуари учасників звільнення Заліщицького району та Буковини від нацистів та їх союзників румунів. Із 40 спогадів 6 присвячено Заліщанщині. Це такі як: Жуков Г.К. «Перед наступом на Карпати», Катуков М.Ю. «На головному ударі», Бабаджанян А.Х. «Повій, вітре на Вкраїну», Гетьмана А.Л. «Танки йдуть на Чернівці», Бойко І.Н. «На вістрі атак», Календюк І.Х. «Герої Дністра»[33].
В середині квітня 1944 року місто Заліщики з фронтовою переправою через Дністер мали важливе тактичне значення. Тут перевозили техніку що потребувала ремонту, залізнична станція приймала прибуваючі війська та різноманітну амуніцію. Щоб зберегти вокзал та переправу в місті діяв 434-й гвардійський зенітно-артилерійський полк під командуванням полковника Ашкерова В.П. Протиповітряна оборона Заліщиків від нацистської авіації: бомбардувальників «Юнкерс-87», винищувачів «Мессершмідт-109Ф» та «Фокке-Вульфів-190» була основною метою даного військового з’єднання в 1944 році[34]. Війська ППО розташовувалися в районі професійно-технічного училища.
Події які розвивалися в місті після звільнення Заліщиків 20-ю механізованою бригадою Бабаджаняна А.Х. були доволі цікавими. У квітні 1944 року з-під Кам’янця-Подільського проривається з оточення 1-а німецька танкова армія, в складі якої було 20 дивізій. Очолював військове угруповання генерал-полковник Ганс Губе. Відступаючи її частини зайняли Заліщанщину. Таким чином наш край знову був окупований. Остаточне звільнення Заліщицького краю здійснила 129-а гвардійська стрілецька дивізія очолювана генерал-майором Бушевим С.М. у квітні 1944 року[35,319].
З відновленням контролю над містом радянські військові інженери починають працювати над наведенням переправ через Дністер. 3-я понтонно-мостова бригада зводила мости в Заліщиках. В місті також розмістилися госпіталі для організації діяльності медичних служб фронту. Після чергового відновлення радянської влади розпочався набір у Червону Армію. З 6,5 тисяч мобілізованих осіб призваних до служби додому не повернулося близько 2550 чоловік, зазнали каліцтв -понад 2000[36,477]. Хоча ці дані не можна вважати остаточними. Призовники проходили 2-тижневий курс підготовки і прямували на фронт. Населення Заліщанщини було негативно настроєне у зв’язку із мобілізацією і ті, кого записали до війська часто робили втечі. Таких «дезертирів» виловлювали і відправляли у штрафні батальйони, де більшість з них не дожили до завершення війни. В братських могилах Заліщанщини спочивають 846 воїнів Червоної Армії, їм споруджено 38 пам’ятників та обелісків[37].
Уже в повоєнні роки в Заліщиках було споруджено пам’ятник «Героям Дністра», на відкритті котрого були присутні ветерани 8 механізованого корпусу I танкової армії, котрі в березні 1944 року форсували Дністер. Був серед них і Герой Радянського Союзу Календюк І.Х.[38]. Ще однією пам’яткою війни є танк Т-34, що застиг на п’єдесталі поряд з братською могилою воїнів, котрі полягли в часи Другої світової війни в Заліщиках. Танк №110 встановлено 10 вересня 1978 року, подарований Головним маршалом бронетанкових військ Бабаджаняном А.Х., як згадка про тих, хто весною 1944 року звільнив наше місто від нацистів та їх союзників[39]. У Заліщицькому краєзнавчому музеї діє велика виставка присвячена Заліщанщині у часи Другої світової війни, та участь заліщан на фронтах Європи у 1944 – 1945 рр. З-поміж інших експонатів тут знаходяться мундири генерал-майорів Пілінського В.Б. та Ткаченка Ф.П., котрі подарували свої речі новоствореному музею у 1975 році.
Цьогоріч, у 2020 році, ми відзначатимемо 75 річницю з часу завершення Другої світової війни, яка забрала мільйони життів та багатьох зробила каліками. Майже в кожній родині були ті, хто був призваний на фронт. Завдання молодого покоління шанувати пам’ять своїх предків та не допустити таких жахливих і кровопролитних подій в майбутньому.
__________________________________________________________________
Матеріали зібрано та опрацьовано Віталій КАСПРУК
1. Сопилюк М., Бачинський М. Заліщики: роки, події, люди. – Тернопіль,2015. Т2. – С.196.
2. Олійник В. Заліщики. – Заліщики,1996. – С.4 – 5.
3. Тур О. Вікопомні зустрічі//Колос. – 1989. – 14 жовтня.
4. Сопилюк М., Бачинський М. Вказана праця. – С.206.
5. Мизак Н. За тебе, свята Україно. Книга третя. – Чернівці,2002. – С.60.
6. Верига В. Там, де Дністер круто в’ється. Львів,1993. – С.201.
7. Сопилюк М. На переломі століть…. – Тернопіль,2013. – С.230.
8. Сопилюк М., Бачинський М. Вказана праця. – С.231.
9. Олійник В. Експедиція розпочалася з книги//Колос. – 1987. – 6 червня.
10. Сопилюк М. На переломі століть…. – Тернопіль,2013. – С.243.
11. Могилюк А. Невідомі сторінки народної трагедії//Колос. – 2006. – 12 серпня.
12. Могилюк А. Накази не обговорюють, а виконують//Колос. – 2011. – 1 квітня.
13. Могилюк А. Люди повинні знати правду//Гомін віків. Вип.2. – С.24; Мизак Н. Вказана праця. – С.65.
14. Сопилюк М., Бачинський М. Вказана праця. – С.264.
15. Олійник В. В пісні – історія і боротьба//Колос. – 1984. – 9 травня.
16. Павлик Я. Історія Товстого. – Заліщики,1998. – С.69.
17. Сандберг-Меснер М. Шляхами моєї молодості. – Чернівці,2012. – С.5.
18. З любов’ю до краю. Бібліографічний посібник. – Заліщики,1998. – С.57.
19. Верига В. Дорогами Другої світової війни. – Торонто,1980. – С.173.
20. Тур О. Антифашистський опір на Заліщанщині//Колос. – 1974. – 23 березня.
21. Навольський С., Могилюк А. Бій УПА з НКВС у Щитівцях//Гомін віків. Вип.4. – С.75; Мизак Н. Вказана праця. – С.149.
22. Сопилюк М., Бачинський М. Вказана праця. – С.310.
23. Олійник В. Форсували Дністер//Колос. – 1994. – 26 березня.
24. Сіреджук П. На танках зорі червоні//Колос. – 1986. – 9 травня.
25. Тур О. Пам’ятний день в історії Заліщиків//Колос. – 1975. – 29 березня.
26. Кулаков О. Командир-гвардієць//Колос. – 1984. – 13 березня.
27. Тур О. Рибалка з Колодрібки//Колос. – 1991. – 23 березня.
28. Тур О. Герої Дністра//Колос. – 1988. – 24 березня.
29. Бедриківський В. Доземно поклонімося їм//Колос. – 1994. – 19 березня.
30. Пука Б. Визволителі//Колос. – 1991. – 9,14 травня.
31. Старигін М. Не забути ветеранам//Колос. – 1991. – 9 травня.
32. Фостій І.П., Підлубний В.М. Чернівці в роки Другої світової війни/Чернівці. Історія і сучасність. – Чернівці,2009. – С.231.
33. Олійник В. В боях за Буковину//Колос. – 1985. – 27 квітня.
34. Ашкеров В. Заліщики: грозові дні переправ//Колос. – 1978. – 23 люте.
35. Сопилюк М., Бачинський М. Вказана праця. – С.319.
36. Олійник В., Тур О. Книга пам’яті України. Тернопільська область. – Т1. – С.477.
37. Мельник П. Гвоздики пам’яті над Дністром//Колос. – 1984. – 27 березня.
38. Дрозд В. Безсмертний подвиг героїв Дністра//Колос. – 1974. – 9 травня.
39. Тур О. Маршал//Колос. – 1985. – 7 травня.